Жан Поль Сартр у своїй п’єсі на один акт “За зачиненими дверима” поміщає її героїв в одну кімнату без вікон і лише одними дверима з трьома диванами і бронзовою статуєю на каміні: Йозеф Гарсін журналіст з Ріо, Інез Серано та Естелль Ріголь з Парижа, а також камердинер, який по черзі заводить їх в цю кімнату. Спочатку Гарсіна, потім Інез, і зрештою Естеллу. Кожен з них знаходить свою причину для подиву: Гарсін дивується чому в кімнаті немає дзеркала і зубної щітки, Інез дивується чому Гарсін не мучитель і чому її роз’єднали з Флоренсою, а Естеллу дивує огидність диванів. Вони знайомляться і заводять розмову про те, чому вони тут і як вони тут опинились, яка розпочинається під час висловлення Інез свого захоплення красою Естелли і говорить, що вона хотіла б привітати її з квітами на що Естелла відповідає: Квіти? Звісно я любила квіти, але вони б тут зав’янули дуже швидко. Все ж тут так душно. Але головне залишатись веселими наскільки це можливо, згодні? Звісно ви теж… Так відповідає Інез минулого тижня, щодо вас? Я нещодавно відповідає Естелла, лише вчора. І взагалі то церемонія ще не закінчилася. Вони пам’ятають і бачать свою смерть і те що відбувається з їх тілами зараз. 

Естелла згадує як вона померла від пневмонії, Інез померла від задушення газом, а Гарсін від дванадцятьох пострілів в грудину. Вони розмовляють, а проте все ж доля нещирості відчувається навіть крізь слова, вони явно мають що приховувати один від одного і не з особливою охотою розкажуть чому ж вони опинились тут. В пеклі. Хоч попри явну неохоту кожен з них все ж це робить розказує чому він тут опинився, цікаві історії, я не буду вам спойлерити аж настільки, якщо вирішите прочитати цю п’єсу. Проте якщо вони знаходяться в пеклі, то постає запитання чому ж немає фізичних тортур. Інез говорить що це ж очевидно. Економія людських або ж диявольських сил. В цю кімнату більше ніхто не зАйде, але й ніхто не вийде. Лише ми втрьох назавжди. Кожен з нас буде мучителем двох інших. Естелла припускає, що їх рАзом звелИ випадково, і в цій кімнаті їх не повинно було бути, проте Інез заперечує в протилежному припущенні, що ця кімната була заздалегідь приготована і на жах ідеально облаштована саме для них. Великий акцент до речі робиться на дзеркалі, а саме на його відсутності. В певний момент Естелла впадає в істерику, тому що вона не може подивитися на себе, і Інез пропонує стати її дзеркалом в своїх очах, чому Естелла відмовляє. Ближче до кінця п’єси підіймається одне із фундаментальних питань - чим є людина і чи можна судити життя за одним єдиним вчинком (чи проступком), а також напряму підіймається тема теорії погляду та теорії інших Сартра. Гарсін сподівається на допомогу від Інез, переконуючи її в правильності своїх вчинках в своєму житті, він просить повірити йому, що він завжди чинив так як треба, підсумовуючи свою розповідь однією із найцитованіших фраз від Сартра: Людина є тим, ким вона бажає бути. Але людина завжди помирає занадто рано чи занадто пізно, щоб довести свою правильність, і Інез постає опозитом Гарсіну мовлячи: Ти - твоє життя, і нічого більше. Ти негідник Гарсіне, тому що я таким тебе бачу. 

Отож, коли ми дивимось довкола, ми бачимо об’єкти, людей, будівлі, дерева і так далі. Ми для себе виступаємо в ролі суб’єкта, як центр самих себе, як центр свого світу. Але що відбувається коли ми дивимось на іншу людину і розуміємо, що для неї ті ж об’єкти, які оточують і тебе є частиною її світу? Хіба вона для себе не такий самий центр? Все ж навіть, розуміючи, це я все ще можу бути суб’єктом для самого себе. Все міняється, коли Інший спрямовує свій погляд на мене. І таким чином я вже стаю об’єктом, тому що він рефлексивна свідомість, і все моє сприйняття себе, весь мій суб’єктивний світ рушиться під його спрямованим поглядом. Тепер задумайтесь, чи почуваєте ви себе комфортно, коли на вас дивиться незнайомець. 5 секунд, 10 секунд, 20, хвилину. Ви помічаєте, як він не зводить з вас очей. Відчуття не з приємних. Сартр описує, це так ніби в світі є якийсь зливний отвір посередині і цей отвір це Інший, той хто краде мій світ. І під гнітом погляду це змушує мене відчувати те, що Сартр називає Сором. Моє Я зазнає глобального знецінення, воно відчуває себе неповноцінним, неприйнятним та засудженим. І що не менш жахливо, це те що я не знаю яким мене бачить інший і я не можу повпливати на те. Ще зазначає Сартр, що я не обов’язково повинен бачити цей погляд я можу просто відчувати як на мене хтось дивиться. Жах проявляється в цьому саме псевдо детермінізмі, в тому що Інший судить мене і бачить мене таким, яким я звісно не є. “Для нас людина позначена насамперед переступанням певної ситуації, тим, що їй удається зробити з того, що зробили з неї” (Сартр “Есеї”) 

Під спрямованим на мене поглядом відбувається придушення моєї свободи, і відколи інший заглиблюється до моєї суб’єктивності, він ініціює конфлікт, або ж слугує розбурхувачем внутрішнього дуалізму, початковий сенс якого перехід від “буття-для-себе” до “буття-для-іншого”, це другий патерн феномену, який Сартр називав Недобросовісність (bad faith, mauvaise foi), яка полягає в тому що я буду чинити або ж жити неавтентично, не знаючи та не розуміючи справжнього себе, але із уламків цього інтерсуб’єктивного світу думок, цього буття-для-іншого, я складу свою псевдоособистість, і як писав вже Ніцше: “Ми з необхідності лишаємося чужими для себе, не розуміємо самих себе, ми змушені сприймати себе інакшими, споконвіку визнаємо незмінну тезу: “Кожен сам від себе якнайдальший”, - для себе ми аж ніяк не “пізнавані”... (Ф.Ніцше “Генеалогія моралі”). Я перекладаю на інших зрештою відповідальність за відкриття та розуміння себе, приймаю свою фактичність, заперечую свою трансцендентність та відкладаю момент прийняття рішення протистояти очевидним негативним наслідкам мого занепаду. І саме тому цю домінацію Іншого або ж Інших над моїм Я в соціальному світі Сартр назвав пеклом.

"Так, це саме той момент; я дивлюся на цю річ на камінній полиці, і розумію, що я в пеклі. Кажу вам, все було продумано заздалегідь. Вони знали, що я стоятиму біля каміна, погладжуватиму цю бронзову статую, і всі очі будуть спрямовані на мене які будуть пожирати мене. Що? Вас лише двоє? Я думав набагато більше. То це і є пекло. Ніколи б не повірив. Ти пам'ятаєш все, що нам розповідали про камери тортур, вогонь і сірку, "палаючий мЕргель"... казки для дітей. Нам не треба розпеченої кочерги. Пекло - це інші люди...