Лад ІІ

Згаси мій зір - я все ж тебе знайду,

Замкни мій слух - я все ж тебе почую,

Я і без ніг до тебе домандрую,

Без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки - я тоді тебе

Впіймаю серцем. Наче між долонь,

А спиниш серце - мозок запульсує;

Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,

Тебе в крові палючій понесу я.

Переклад М. Бажана

Вся в колючках, вся в гірляндах,

І в тернах, і в пишних квітах,

Вся в коштовних діамантах

І в блискучих огнецвітах

В млі горить моя мета -

І гріховна, і свята.

Вся одверта, вся закрита,

Особиста і загальна,

Темним фльором оповита -

І весела, і печальна

В млі горить моя мета -

І гріховна, і свята.

Нерозгадна, невловима,

Як огонь заблудлий в полі,

Як обличчя херувима

В світлосяйнім ореолі,

В млі горить моя мета -

І гріховна, і свята.

Як далеко світло ясне

Манить, вабить, притягає!—

Ближче, ближче... Світло гасне,

Віра в серці потухає.

В млі горить моя мета -

І гріховна, і свята.

Вся в колючках, вся в гірляндах,

І в тернах, і в пишних квітах,

Вся в коштовних діамантах

І в блискучих огнецвітах

В млі горить моя мета -

І гріховна, і свята.

Гранітні  обеліски,  як  медузи,

Повзли,  повзли  і  вибилися  з  сил.

На  цвинтарі  розстріляних  ілюзій

Уже  нема  місця  для  могил.

Мільярди  вір  -  зариті  у  чорнозем,

Мільярди  щасть  -  розвіяні  упрах...

Душа  горить,  палає  лютий  розум,

І  ненависть  регоче  на  вітрах.

Коли  б  усі  одурені  прозріли,

Коли  б  усі  убиті  ожили,

То  небо,  від  прокльонів  посіріле,

Напевно  б  репнуло  від  сорому  й  хули.

Тремтіть,  убивці,  думайте,  лакузи,

Життя  не  наліза  на  ваш  копил.

Ви  чуєте?  -  На  цвинтарі  ілюзій

Уже  немає  місця  для  могил.

Уже  народ  -  одна  суцільна  рана,

Уже  від  крови  хижіє  земля,

І  кожного  катюгу  і  тирана

Уже  чекає  зсукана  петля.

Розтерзані,  зацьковані,  убиті

Підводяться  і  йдуть  чинити  суд.

І  їх  прокльони,  злі  й  несамовиті,

Впадуть  на  душі  плісняві  і  ситі,

І  загойдають  дерева  на  вітті

Апостолів  злочинства  і  облуд.

Якщо достойне хвал, незаймане кохання

Ще сліпить помисли тобі і погляд твій,

Його закритого не доторкайсь убрання

І чистоти пильнуй твоїх побожних мрій.

Ці білі видива, що твориш ти, ці діви

Є юнь твоя в цвіту, збуяла в небесах,

І хай сльоза твоя і ладан шанобливий

Палають на його містичних олтарях!

Якщо ж гіркотний яд в твої наллеться жили,

Блідий від сласности мізерної і туг,

Найти цілющий лік не матимеш ти сили:

Страх перед небуттям твій опанує дух.

Прибитий соромом гризьким, проте огидній

Напасті не корись і вихопи з груді

Змію погибельну - або, погорди гідний,

Умри: ти знав любов, безмірну в повноті!

Без роздумів, без жалю і без сорому

Заточено мене - кругом високі стіни.

Я тут сиджу, зневірою поборений.

Зжирає всі думки цей фатум безодмінний -

Бо зовні, там, не скінчено з ділами.

І як же я тих зодчих не помітив!

Та ба - не чув ні мулярів ні гаму:

Так спотайно мене відрізано від світу.

Починається

плач гітари,

розбиваються

дзбани ранку.

Починається

плач гітари.

Гамувати її -

не варто.

Не вгамуєш її -

намарне.

Монотонно,

ніби хвиля, плаче гітара,

ніби вітер над снігопадом,

плаче гітара,

не вгамуєш її -

намарне.

Так плаче за даллю марев

півдня пісок гарячий -

камелій благає білих.

Так плаче стріла без цілі,

так вечір без ранку плаче.

На голім вітті вмирає

вранішня перша птаха.

О гітара, конає серце,

на п’яти розіп’яте шпагах!

пер. Василя Стуса

Драконом дротяним поглинутий,

Із пащі темної потвори

Думками зважуюсь полинути

За обрій дикий і суворий.

Далекий краю мій, омріяний,

Ночами мертвої покори

Мені за сивими завіями

Твої ввижаються простори;

Де степ під небесами іншими

Підперезали інші гори -

Здаються й сльози там чистішими,

І бруду менш у людськім горі.

То що ж тебе укриє, краю мій,

Весняний цвіт чи зимний іній,

Коли складу в землі незнаємій

Кістки в нужденній домовині?

Кому, яким взірцем проквітне мій

Рядок у слові нелукавім,

Як манівцями непомітними

Я до сконання доблукаю?

Непещений людською славою,

Чуттям і таланом убогий,

Тобі на службу все поставив я,

Цуравшись іншої дороги.

Діла й думки мета змагала ця -

Усім часам, усім народам,

Щоб рідне слово розлягалося,

Подібне рікам повноводим.

Болів я болем слова нашого,

І в дні здичавіння й принижень

Плекав багаття те, пригашене

Тупими дотиками хижих.

Мої рядки і я навколо сам-

Свідоцтво подвигу малого -

Я тих повинен стати голосом,

Чиє дихання захололо.

Розлогим буйнолистим деревом

Зросла їх мурашина праця,—

Косинки, Плужника і Зерова І

м’я повік-віків святяться.

Таких немало. Хай покручені

Шляхи життя і тьмавий обрій,

Хай жертви будуть неминучими -

Цих не простив би й самий добрий.

Збери ж їх, вирви їх з непам’яті,

Мов скарб, неси в своє майбутнє,

Мій краю,- це вони скопали ті

Найглибші твого слова рудні.

Не вір підступності обмовинам,

Що це - сліпа стихія лиха -

Від них в житті, тобі вготованім,

Палав би людяності віхоть.

Я тих повинен стати голосом,

Хто в многості вже стільки років

Між тундрами з питанням болісним

Невільничим ступає кроком.

За цими лавами похмурими

Обстану я перед віками,

І то не в гніві, не в обуренні,

А в повноті тривкій, мов камінь;

Мов вітер, що спокійно дихає,

І плине полем неозорим,

Ми скромним словом правди тихої

Стозвукий галас переборем.

Незмінно жду прибою в час вечірній,

Або щоб місяць,

плеканий в теплі,

З тонким уривком хмари на чолі,

Замислено різьбив сади нагірні.

Та в далині зосталось миле море,

Нагірний сад далеко од очей,

І не встає німий пестун ночей

Ласкавого прилляти блиску в морок.

І в час,

коли на обрії далекім

Впадає в ніч останній струм зорі,

Я, мріючи на кам'янім дворі,

Лиш города суворий чую клекіт.

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,

і тінь замазує панни, мов образи затерті.

У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись

об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,

дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком

прощається з сестрою, що у зореколі їй

не сяяти

вже більш.

Так ніч

блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.

Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,

колишеться шофер у сонній лімузині.

Крива ліхтарня — квітка зламана і попіл снігу,

і світло — лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,

круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху

заблукана і місяць — білий птах натхнення злого,

й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,

що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.

Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки

закриє очі сплющені, немов сестра остання.

Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі

і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.

Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,

колишеться шофер у сонній лімузині.