У всякого своє лихо,

І в мене не тихо,

Хоч не своє, позичене,

А все-таки лихо.

Нащо б, бачся, те згадувать,

Що давно минуло,

Будить бознає колишнє -

Добре, що заснуло.

Хоч і Яр той, вже до його

І стежки малої

Не осталось; і здається,

Що ніхто й ногою

Не ступив там, а згадаєш,

То була й дорога

З манастиря Мотриного

До Яру страшного.

В Яру колись гайдамаки

Табором стояли,

Лагодили самопали,

Ратища стругали.

У Яр тойді сходилися,

Мов із хреста зняті,

Батько з сином і брат з братом

Одностайне стати

На ворога лукавого,

На лютого ляха.

Де ж ти дівся, в Яр глибокий

Протоптаний шляху?

Чи сам заріс темним лісом,

Чи то засадили

Нові кати? Щоб до тебе

Люди не ходили

На пораду, що їм діять

З добрими панами,

Людоїдами лихими,

З новими ляхами?

Не сховаєте! над Яром

Залізняк витає

І на Умань позирає,

Гонту виглядає.

Не ховайте, не топчіте

Святого закона,

Не зовіте преподобним

Лютого Нерона.

Не славтеся царевою

Святою войною.

Бо ви й самі не знаєте,

Що царики коять.

А кричите, що несете

І душу і шкуру

За отечество!.. Єй-богу,

Овеча натура;

Дурний шию підставляє

І не знає за що!

Та ще й Гонту зневажає,

Ледаче ледащо!

«Гайдамаки не воины -

Розбойники, воры.

Пятно в наший истории...»

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

Ви - розбойники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

Буває, моряки піймають альбатроса,

Як заманеться їм розваги та забав.

І дивиться на них король блакиті скоса -

Він їхній корабель здалека проводжав.

Ходити по дошках природа не навчила -

Він присоромлений, хода його смішна.

Волочаться за ним великі білі крила,

Як весла по боках розбитого човна.

Незграба немічний ступає клишоного;

Прекрасний в небесах, а тут — як інвалід!..

Той люльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,

Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!

Поет, як альбатрос - володар гроз і грому,

Глузує з блискавиць, жадає висоти,

Та, вигнаний з небес, на падолі земному

Крилатий велетень не має змоги йти.

Переклад: Дмитро Павличко

Богине-темряво! Се ти запанувала:

Оцей безмежний край - твоя держава він,

Залізним муром скрізь його ти обкувала,

Щоб світ сюди не міг зайти з ясних країн;

Владарка єсть ти тут, державиця єдина,

І гине під твоїм диханням вся країна.

Де воля мусила б, як сонце те, сіяти,

Смердючую тюрму поставила ти там;

Щоб воля ж не могла розбить тюремні

грати,

Її ти віддала до рук своїм катам.

Кати у тебе скрізь панують, порядкують

І вольнощів і слід до кореня руйнують.

Де правда чистая людей би осявала,

Ти там брехню гидку поставила свою,

І щоб ота брехня без шкоди панувала,

Сказала ти собі: - Я правду вкрай уб’ю ! -

І вбила ти її, брехню ж настановила,

Щоб розуми в твоїй державі туманила.

І там, де б розум сяв, світила б де наука,

Поставила ти там передсуди дурні,

І щоб на твій спокій була тобі зарука,

Убиту правду ти держала у труні,

І хто б насмілився труну ту відкопати,

В тяжкі кайдани ти велиш його кувати.

Без світу, без шляхів, без правди, без науки

Безщасний темний люд украй уже здичів,

І, терплячи оті карання всі і муки,

Ворогування скрізь, утиски і знущання,

Вмирають людські тут святії почування.

І ось країна та, що раєм мала бути,

Зробилась пеклом вся, де сльози скрізь та

кров,

Де ріже брата брат, де крик, прокльони чути

І звідки утіка налякана любов,

Де з голоду вмира один, а з його праці

Там другий утопа в розкошах у палаці.

О це вона, твоя держава, о темното!

О це він край отой, де паном кат сидить,

Від сонця береже смердючеє болото

І пугою рабів закованих значить, -

Вони ж в кайданах всі, звиваючись од болю,

Забули в пеклі тім про сонце і про волю.

Пануй же, темряво, з своїми ти катами!

Пануй, бо не прийшов твого загину час,

Але ж і пам’ятай, що навіть між рабами

Такі живуть, що їм у серці світ не згас.

Вони свої серця розіб’ють, щоб здобути

Із їх святий огонь і край цей осяйнути.

Еге, загинеш ти! Не можеш довго жити!

І згинуть всі твої полигачі-кати,

І вже приходить час, щоб пута ті розбити

І волю із тюрми між люди повести.

І будуть ті тоді самі вже панувати,

Кого звеліла ти в кайдани закувати.

Давно ріка вернула в береги.

Давно нора засипалася в кручі

І місто мовчки зводить навкруги

Вали із частоколами колючі.

Та ще лежить над плямами полян,

Над краєм, що не розгортав ще крила,

Важкий і нерозгаданий туман,

Мов мармуру незайманого брила.

О мряко неповторної доби,

Дими з-під стріх, що стеляться так низько,

Жінки, що тчуть при огнищах собі,

Чоловіки в дощах на пасовиськах!..

Що зверне їх до мутної ріки

Від тих отар, від сивої худоби?

Етруски, умбри, хижі гірняки…

Щоб гори перейшли вони і д’оби.

І ось твоя ясна і щедра кров

На твердь і міць Латинового дуба.

І креше шлях ударами підков

Рідня царева, зайшла і нелюба.

Проста чесното юної землі…

Що Брутові і Цезарю дасть сили.

Щоб полонили море кораблі

Ілегіони сушу полонили.

Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,

І жах ночей, що покривають плач,

Ти, зраджений життям, яке любив так палко,

Відчуй найглибше, але все пробач.

Здається, падав сніг? Здається, буде свято?

Заквітли квіти? Зараз чи давно?

О, як байдуже все, коли душа зім’ята,

Сліпа, безкрила, сунеться на дно…

А ти її лови! Тримай! Тягни нагору!

Греби скоріше і пливи, пливи!

Повір: незнане щось у невідому пору

Тебе зустріне радісним: "Живи!"

Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти

І підповзуть, як нитка провідна,

Ти приймеш знов життя і так захочеш жити!

Його пізнавши глибоко, до дна!

Як вистоїш, коли всі проти тебе -

Упали духом і тебе кленуть, і

Як всупереч усім ти віриш в себе,

А з їх невіри також візьмеш суть;

Якщо чекати зможеш ти невтомно,

Оббріханий - мовчати і пройти

Під поглядом ненависті, притому

Не грати цноти ані доброти;

Як зможеш мріять -

в мрійництво не впасти,

І думать - не творити думки культ,

Якщо Тріумф, зарівно як Нещастя,

Сприймеш як дим і вітер на віку;

Якщо стерпиш, як з правди твого слова

Пройдисвіт ставить пастку на простих,

Якщо впаде все, чим ти жив, і знову

Зумієш все почати - і звести;

Якщо ти зможеш в пориві одному

Поставить все на карту — і програть,

А потім — все спочатку, і нікому

Про втрати й слова навіть не сказать;

Якщо ти змусиш Серце, Нерви, Жили

Служити ще, коли уже в тобі

Усе згоріло, вигасло - лишилась

Одна лиш Воля - встоять в боротьбі;

Як зможеш гідно річ вести з юрбою

І з Королем не втратиш простоти,

Якщо усі рахуються з тобою -

На відстані, яку відміриш ти;

Якщо ущерть наповниш біг хвилини

Снагою дум, енергією дій,

Тоді весь світ тобі належить, сину,

І більше: ти - Людина, сину мій.

переклад Євгена Сверстюка

Кольори і слова в натхненному танку

Однаково дзвенять у ритмі мелодійнім,

Шукаючи сполук, де б кожен серця стук

Акордом виривавсь, буйним і гармонійним.

Закреслені в один, міцний і певний, ритм - 

У ліриці слова здригнуться шумом вітру,

А динамічних фарб гарячий кольорит

Віддасть усю красу мінливого повітря.

Вони кохають міць свідомої руки:

Чи з міді, зміряні холодним міркуванням.

Чи інші, що легкі, сріблисті й гомінкі.

Із подихом весни і першого кохання, -

Усі вони ведуть людей за лаштунки́

Буденщини й нудьги, в країну поривання.