Тарас Шевченко
У всякого своє лихо,
І в мене не тихо,
Хоч не своє, позичене,
А все-таки лихо.
Нащо б, бачся, те згадувать,
Що давно минуло,
Будить бознає колишнє -
Добре, що заснуло.
Хоч і Яр той, вже до його
І стежки малої
Не осталось; і здається,
Що ніхто й ногою
Не ступив там, а згадаєш,
То була й дорога
З манастиря Мотриного
До Яру страшного.
В Яру колись гайдамаки
Табором стояли,
Лагодили самопали,
Ратища стругали.
У Яр тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом
Одностайне стати
На ворога лукавого,
На лютого ляха.
Де ж ти дівся, в Яр глибокий
Протоптаний шляху?
Чи сам заріс темним лісом,
Чи то засадили
Нові кати? Щоб до тебе
Люди не ходили
На пораду, що їм діять
З добрими панами,
Людоїдами лихими,
З новими ляхами?
Не сховаєте! над Яром
Залізняк витає
І на Умань позирає,
Гонту виглядає.
Не ховайте, не топчіте
Святого закона,
Не зовіте преподобним
Лютого Нерона.
Не славтеся царевою
Святою войною.
Бо ви й самі не знаєте,
Що царики коять.
А кричите, що несете
І душу і шкуру
За отечество!.. Єй-богу,
Овеча натура;
Дурний шию підставляє
І не знає за що!
Та ще й Гонту зневажає,
Ледаче ледащо!
«Гайдамаки не воины -
Розбойники, воры.
Пятно в наший истории...»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну.
Ви - розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.
Джон Кітс
Коли сиджу біля свого вогню,
Поринувши в думки тяжкі, гнітючі,
І не про видива чудові сню,
А про пустелі, про каміння й кручі,-
Надіє, усміхнись душі моїй
І крилами чоло мені обвій!
Коли блукаю ввечері в гаю,
Де гасне в листі місячне проміння,
І враз у душу злякану мою
Загляне Розпач, як страшне видіння,-
Ти сяйвом місяця мене стрічай
І з серця геть жени німий Одчай.
Коли Зневіра дух беззбройний мій
Для Розпачу, свого хмурного сина,
Що хмарою звисає, на забій
Безжально віддає,- о ти, єдина,
Засяй і шлях перепини йому,
Збори його, як сонце боре тьму!
Коли почую, що в біді тяжкій
Змагаються мої найближчі друзі,
Надіє світлоока, розпач мій
Геть прожени, не дай змарніти в тузі,
Пошли згори живущий промінь свій
І крилами чоло мені обвій!
Як нехіть милої чи суд батьків
Приборкають моє палке кохання,
Дай вірити, що я не марно влив
В сонетний лад мої нічні зітхання!
Надіє, прожени мій сум-одчай
І крилами згори мені засяй!
Хай серця не страшить будучина,
Хай честь Вітчизни не темнять незгоди
І хай, незламна в замірах, вона
Хранить Свободу, а не тінь Свободи!
Свята Надіє, дух підтримай мій
І сяйвом крил чоло мені обвій!
Не допусти побачити мені,
Як спадщина героя-патріота -
Свобода, пишна й в сірому вбранні,
Чоло похилить під вагою злота,-
А дай побачити, як сяйвом крил
Ти посріблиш безмежний небосхил!
Мов зірка, що взолочує ясну
Верхівку хмари й срібне сяйво сіє
В півзапнуту небесну далину,
Так ти осяй мене, свята Надіє!
Глянь з висоти у дух померклий мій
І крилами чоло мені обвій!
Переклад: Василь Мисик
Шарль Бодлер
Буває, моряки піймають альбатроса,
Як заманеться їм розваги та забав.
І дивиться на них король блакиті скоса -
Він їхній корабель здалека проводжав.
Ходити по дошках природа не навчила -
Він присоромлений, хода його смішна.
Волочаться за ним великі білі крила,
Як весла по боках розбитого човна.
Незграба немічний ступає клишоного;
Прекрасний в небесах, а тут — як інвалід!..
Той люльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,
Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!
Поет, як альбатрос - володар гроз і грому,
Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падолі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.
Переклад: Дмитро Павличко
Іван Франко
Якби ти знав, як много важить слово,
Одно сердечне, теплеє слівце!
Глибокі рани серця як чудово
Вигоює — якби ти знав оце!
Ти, певно б, поуз болю і розпуки,
Заціпивши уста, безмовно не минав,
Ти сіяв би слова потіхи і принуки,
Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, —
Якби ти знав!
Якби ти знав, які глибокі чинить рани
Одно сердите, згірднеє слівце,
Як чисті душі кривить, і поганить,
І троїть на весь вік, — якби ти знав оце!
Ти б злість свою, неначе пса гризького,
У найтемніший кут душі загнав,
Потіх не маючи та співчуття палкого,
Ти б хоч докором не ранив нікого, —
Якби ти знав!
Якби ти знав, як много горя криється
У масках радості, байдужості і тьми,
Як много лиць, за дня веселих, миється
До подушки горючими слізьми!
Ти б зір свій наострив любов’ю
І в морі сліз незримих поринав,
Їх гіркість власною змивав би кров’ю
І зрозумів весь жах в людському безголов’ї,
Якби ти знав!
Якби ти знав! Та се знання предавнє
Відчути треба, серцем зрозуміть.
Що темне для ума, для серця ясне й явне…
І іншим би тобі вказався світ.
Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги
Була б несхитна, ясна путь твоя.
Як той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих,
Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих:
“Не бійтеся! Се я!”
Борис Грінченко
Богине-темряво! Се ти запанувала:
Оцей безмежний край - твоя держава він,
Залізним муром скрізь його ти обкувала,
Щоб світ сюди не міг зайти з ясних країн;
Владарка єсть ти тут, державиця єдина,
І гине під твоїм диханням вся країна.
Де воля мусила б, як сонце те, сіяти,
Смердючую тюрму поставила ти там;
Щоб воля ж не могла розбить тюремні
грати,
Її ти віддала до рук своїм катам.
Кати у тебе скрізь панують, порядкують
І вольнощів і слід до кореня руйнують.
Де правда чистая людей би осявала,
Ти там брехню гидку поставила свою,
І щоб ота брехня без шкоди панувала,
Сказала ти собі: - Я правду вкрай уб’ю ! -
І вбила ти її, брехню ж настановила,
Щоб розуми в твоїй державі туманила.
І там, де б розум сяв, світила б де наука,
Поставила ти там передсуди дурні,
І щоб на твій спокій була тобі зарука,
Убиту правду ти держала у труні,
І хто б насмілився труну ту відкопати,
В тяжкі кайдани ти велиш його кувати.
Без світу, без шляхів, без правди, без науки
Безщасний темний люд украй уже здичів,
І, терплячи оті карання всі і муки,
Ворогування скрізь, утиски і знущання,
Вмирають людські тут святії почування.
І ось країна та, що раєм мала бути,
Зробилась пеклом вся, де сльози скрізь та
кров,
Де ріже брата брат, де крик, прокльони чути
І звідки утіка налякана любов,
Де з голоду вмира один, а з його праці
Там другий утопа в розкошах у палаці.
О це вона, твоя держава, о темното!
О це він край отой, де паном кат сидить,
Від сонця береже смердючеє болото
І пугою рабів закованих значить, -
Вони ж в кайданах всі, звиваючись од болю,
Забули в пеклі тім про сонце і про волю.
Пануй же, темряво, з своїми ти катами!
Пануй, бо не прийшов твого загину час,
Але ж і пам’ятай, що навіть між рабами
Такі живуть, що їм у серці світ не згас.
Вони свої серця розіб’ють, щоб здобути
Із їх святий огонь і край цей осяйнути.
Еге, загинеш ти! Не можеш довго жити!
І згинуть всі твої полигачі-кати,
І вже приходить час, щоб пута ті розбити
І волю із тюрми між люди повести.
І будуть ті тоді самі вже панувати,
Кого звеліла ти в кайдани закувати.
Райнер Марія Рільке
Читав я довго. З полудня, коли
по вікнах струмені дощу пливли.
Я навіть вітру за вікном не чув, -
у книгу тяжко так впірнув.
Я в сторінки її вдивлявсь, як в тіні
облич, стемнілих з роздумів своїх,
і зупинивсь в читанні часу біг.
На шпальтах книги, в дивній плутанині
всіляких слів, строкатих і бучних,
стояло - «вечір, вечір»: ось що нині
я вичитати з книги тільки й зміг.
Я задививсь, - тим часом довгі фрази
розпались геть, порвалась речень низь
і з нитки покотилася кудись...
Я знав: з-над небосхилу, з-над узлісь.
прощаючись, ще озирнеться сонце,
щоб овиди ще сяйвом зайнялись.
Тоді надійде, мабуть, ніч, - на полі
гуртом зберуться люди звідусіль
І довгим шляхом вирушать із піль,
неквапно розмовляючи, докіль
всього свого не висловлять поволі.
Коли від книги очі відведу я, -
як рідне й знане, все навкруг сприйму,
бо й зовні - те, що у мені існує:
і тут, і там немає меж всьому.
Я мушу глибше задивлятись в тьму,
щоб до речей свій зір припасувати
і явищ сутню простоту пізнати.
Земля сама себе переросла
і прагне небо поглядом обняти.
де перша зірка - як віконце хати.
що світиться самотньо край села.
(Переклав Микола Бажан)
Василь Стус
У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней, В полі синьому, як льон.
А в цілому полі синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже, як ліс соснової малечі,
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, наче дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні -
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе - сто тебе супроти.
І кожен супротивник - у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі синьому, як льон.
Олег Ольжич
Давно ріка вернула в береги.
Давно нора засипалася в кручі
І місто мовчки зводить навкруги
Вали із частоколами колючі.
Та ще лежить над плямами полян,
Над краєм, що не розгортав ще крила,
Важкий і нерозгаданий туман,
Мов мармуру незайманого брила.
О мряко неповторної доби,
Дими з-під стріх, що стеляться так низько,
Жінки, що тчуть при огнищах собі,
Чоловіки в дощах на пасовиськах!..
Що зверне їх до мутної ріки
Від тих отар, від сивої худоби?
Етруски, умбри, хижі гірняки…
Щоб гори перейшли вони і д’оби.
І ось твоя ясна і щедра кров
На твердь і міць Латинового дуба.
І креше шлях ударами підков
Рідня царева, зайшла і нелюба.
Проста чесното юної землі…
Що Брутові і Цезарю дасть сили.
Щоб полонили море кораблі
Ілегіони сушу полонили.
Емілі Дікінсон
Якщо одному серцю я
Розбитись не дозволю,
Врятую хоч одне життя
Або позбавлю болю,
Вільшанку поверну в гніздо,
Коли й надій нема, -
Живу я недарма.
Переклад: Наталя Тучинська
Волт Вітмен
Я ступаю на шлях відкритий безжурно,
Здоровий, вільний - весь світ переді мною,
Довга тіниста путь веде мене, куди я захочу.
Віднині я більш не чекаю, бо сам собі я - нагода щаслива,
Віднині більше не скімлю, не зволікаю, нічого не потребую;
Годі хатнього нарікання, бібліотек, буркотливого критиканства, -
Дужий та вдоволений я ступаю на шлях відкритий.
Земля - цього ж мені досить.
Я не хочу, щоб сузір'я стали ближчі до нас,
Бо знаю, що добре їм на своєму місці,
І добре тим, хто до них належить.
(А тут я несу свою любу одвічну ношу -
Чоловіків і жінок; де не йду - ця ноша зі мною,
Клянуся, що не зможу їх позбутись,
Бо сам я виповнююсь ними і собою виповнюю їх).
Переклад Леся Гуменюка
Олена Теліга
Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,
І жах ночей, що покривають плач,
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Заквітли квіти? Зараз чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила, сунеться на дно…
А ти її лови! Тримай! Тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним: "Живи!"
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, як нитка провідна,
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити!
Його пізнавши глибоко, до дна!
Редьярд Кіплінг
Як вистоїш, коли всі проти тебе -
Упали духом і тебе кленуть, і
Як всупереч усім ти віриш в себе,
А з їх невіри також візьмеш суть;
Якщо чекати зможеш ти невтомно,
Оббріханий - мовчати і пройти
Під поглядом ненависті, притому
Не грати цноти ані доброти;
Як зможеш мріять -
в мрійництво не впасти,
І думать - не творити думки культ,
Якщо Тріумф, зарівно як Нещастя,
Сприймеш як дим і вітер на віку;
Якщо стерпиш, як з правди твого слова
Пройдисвіт ставить пастку на простих,
Якщо впаде все, чим ти жив, і знову
Зумієш все почати - і звести;
Якщо ти зможеш в пориві одному
Поставить все на карту — і програть,
А потім — все спочатку, і нікому
Про втрати й слова навіть не сказать;
Якщо ти змусиш Серце, Нерви, Жили
Служити ще, коли уже в тобі
Усе згоріло, вигасло - лишилась
Одна лиш Воля - встоять в боротьбі;
Як зможеш гідно річ вести з юрбою
І з Королем не втратиш простоти,
Якщо усі рахуються з тобою -
На відстані, яку відміриш ти;
Якщо ущерть наповниш біг хвилини
Снагою дум, енергією дій,
Тоді весь світ тобі належить, сину,
І більше: ти - Людина, сину мій.
переклад Євгена Сверстюка
Роберт Фрост
Чиї ліси це, знаю я -
В селі господар і здаля
Не бачить він, як я дивлюсь
На снігом вкутане гілля.
Конячці дивним я здаюсь,
Бо серед лісу став чомусь;
Мороз льоди в ставу кує,
І вечір вже, а я барюсь.
Вона дзвіночком знак дає,
Тут, мабуть, десь помилка є,
І знов свист вітру тишу рушить,
Танок сніжинок знов снує.
Глибини лісу манять душу,
Але я слова не порушу,
Ще довгі милі їхать мушу,
Ще довгі милі їхать мушу.
пер. В.Кикотя
Святослав Гординський
Кольори і слова в натхненному танку
Однаково дзвенять у ритмі мелодійнім,
Шукаючи сполук, де б кожен серця стук
Акордом виривавсь, буйним і гармонійним.
Закреслені в один, міцний і певний, ритм -
У ліриці слова здригнуться шумом вітру,
А динамічних фарб гарячий кольорит
Віддасть усю красу мінливого повітря.
Вони кохають міць свідомої руки:
Чи з міді, зміряні холодним міркуванням.
Чи інші, що легкі, сріблисті й гомінкі.
Із подихом весни і першого кохання, -
Усі вони ведуть людей за лаштунки́
Буденщини й нудьги, в країну поривання.
Олександр Олесь
Коли нема пророка на землі,
Нехай злетить він з зір таємних!
І спиниться на хмарах темних
З небесним гнівом на чолі.
Нехай, як грім, гримлять його слова,
І гнів, як блискавка палає,
Хай в людях серце заридає,
Заб’ється вся душа жива.
Коли ж пророка сміхом осміють,
Хайгрім промов його ударе,
Хай гнів його запалить хмари,
Дощі вогненні хай поллють!